Біографія  |  Фотоальбом  |  Проекти  |  Нагороди  |  Інтерв'ю  |  Рецензії  |  Відео  |  Ваші відгуки  |  Контакти
Andrew V. Kudin
 RU  |  UA  |  EN  |  IT  |  FR  |  DE  |  ES 
23 . 11 . 2017   
пошук
ПАМ'ЯТЬ ЗЕМЛІ

ДОЛЯ РОМАНУ "ПАМ'ЯТЬ ЗЕМЛІ" 
СИМВОЛІКА ІМЕН 
МАЛЮНКИ 


Андрій В. Кудін «Память землі»

роман, 272 стор.

Жанр: історична драма.

 

Роман Андрія В. Кудіна «Память землі» – данина поваги тим, хто змушений був залишити рідну землю й не зміг повернутися назад. Ця книжка про тих, хто, пройшовши через біль і страждання, зберіг мову, культуру і традиції свого народу.

«…Вітчизна відвернулася від них, але вони, поневіряючись  країнами й континентами, ніколи не відверталися від України й завжди пам'ятали про країну, де народилися, – від першого і до останнього подиху. Помираючи  в безвісті, на незнайомій землі, під чужим небом і хмарами, що летять у Небуття, вони промовляли свої останні слова рідною мовою».

Книжка  ґрунтується на реальних подіях та історичних фактах. Вона про те, що минуле насправді ніколи не є минулим. Події, здавалося б, давно минулих років раптово вриваються в звичний плин життя. Настає день, коли доведеться відповісти, насамперед собі самому, на зпитання: «Хто я? Звідки? Яке моє істинне призначення на землі?»

 

“Тоні підвівся з-за столу, підійшов до вікна. Щось зламалося всередині, нестерпний тягар із присмаком гіркоти й тупого болю стиснув груди. Тоні відчув як задихається – йому забракло повітря. Він не міг дивитися в очі матері.

– Ким був батько по крові? – Запитав він, не обертаючись.

– Українцем. Він із родини емігрантів, як і я. – Тоні різко повернувся до матері.

– Мамо, чому ти майже нічого не говорила мені про минуле нашої родини? Про Україну, наприклад? Чому ти ніколи не акцентувала на тому, що ми українці? І взагалі, яке це має значення, ким бути?

– Так вийшло... – Мати запнулася, стомлено повівши плечима. – Очевидно, занадто важкі спогади були пов’язані в нашій родині з Україною. Я там ніколи не була. Ми всі тут народилися, в Америці. Тут наш дім. Та й життя було не таким уже й легким. Коли працюєш із ранку до вечора – не до спогадів. Це ти закінчив коледж, маєш стабільну перспективну роботу в авіаційній компанії... А коли мені було стільки років, скільки зараз тобі, нам дуже важко доводилося жити. Я навіть мріяти не могла про коледж. Добре пам’ятаю ті часи, коли до нас ставились, як до людей другого сорту ті, хто приїхав до Америки трішки раніше, від нас. Завдяки твоєму дідусю, а моєму батьку ми не спізнали, що таке убогість, але я дуже добре розумію, що це означає.

– А бабуся? Твоя мама?

– Вона померла, коли мені було три роки. Дідуся дуже гнітило, що він не зміг дати мені гарної освіти. Він часто казав, що його онук обов’язково закінчить коледж чи університет, причому один із найпрестижніших. Так воно й сталося. Ми всі працювали, аби ти одержав освіту, а ти не хотів учитися...

– Я не знав...

– Я тобі не дорікаю. Як і інші родини емігрантів, усі ми багато працювали й занадто мало уваги приділяли дітям. Це наша помилка. Працювати задля дитини й майже не бачити її через роботу...

Мати замовкла. Ледь помітна сльоза зрадливо зблиснула в куточках її очей.

– Мамо, я ні до емігрантів, ні до українців не маю жодного стосунку, – Тоні твердо похитав головою. – Я американець. На всі двісті відсотків! Я народився в Америці, і ти, моя мама, також тут народилася!

– Я теж колись так думала, – голос матері звучав рівно, спокійно. – Тоні, Сполучені Штати – це країна емігрантів. Хтось приїхав нині, хтось набагато раніше... Ця дивна земля дала притулок вихідцям із різних країн і народів. Тут їхні гілки, але коріння залишилося там... Подобається тобі це чи ні, але ти теж із родини емігрантів. Зовні ти типовий американець, але у твоїх жилах тече українська кров.

І знову напружена, болісна тиша попід стелею. Дві безмовні постаті – одна у вікні, інша за столом у центрі вітальні – завмерли, немов статуї, для яких час раптом зупинився, як для стрілок годинника біля дзеркала, запнутого покривалом. Тільки біля фотографії діда горіла свічка. Її полум’я, немов саме життя, хиталося з боку в бік від ледь помітних подувів вітру крізь відчинені вікна. Чи від сказаних слів?

– Мамо, чому дідусь виїхав?

– Їм було дуже важко там, на Україні. Твій дідусь був найстаршою дитиною в родині. Спочатку виїхав на заробітки до Аргентини мій дід, твій прадід. Через рік він надіслав гроші на квитки, щоб родина могла переїхати до нього. Твоя прабабця продала все, що в них було, але грошей усе одно на всіх не вистачило. Це сьогодні просто – сів на літак і за кілька годин перелетів океан. А в ті роки літаків не було, та й пароплави були зовсім не такі, як сучасні лайнери. Переїзд з України в Аргентину тривав багато тижнів, був важким і, як ти розумієш, недешевим. Твоя прабабуся зібрала всіх дітей біля себе і сказала дідові: “Нас четверо – я, ти і твої молодші сестри. Грошей на дорогу вистачить тільки трьом. Тобі доведеться залишитися – іншого виходу немає, інакше ми всі тут помремо з голоду, а так хоч у когось є надія врятуватися. Я не знаю, як ти будеш жити, і що ти будеш їсти. Твоє завдання – протриматися й лишатися живим доти, поки ми не назбираємо грошей, щоб ти зміг приїхати до нас”. І вони виїхали.

Дідусь залишився. Приблизно через два роки батьки надіслали йому гроші, і він переїхав до родини.

Очі діда з фотографії дивилися на Тоні.

– Мамо, скільки років було дідусеві, коли його залишили в Україні?

– Трохи більше десяти... неповні одинадцять років.

– Як же він жив ті два роки? – запитав Тоні вражено.

– Не знаю. Дідусь не розповідав. Говорили, що його врятували від голодної смерті ченці Києво-Печерської лаври. Дідусь, скільки я його пам’ятаю, був дуже набожною людиною. Ще він часто повторював, що від самого себе й від своєї долі втекти неможливо. Пам’ятаю, коли мені було важко, він казав: “Ніколи не шкодуй, коли щось втрачаєш. Таке життя – воно складається з утрат і надбань, але, хоч би що з тобою сталося, пам’ятай – твоє від тебе ніколи не піде. Зроби все, що можеш, а з рештою довірся долі”.

Мати замовкла, потім продовжила після паузи:

– Згодом родина переїхала з Аргентини до Сполучених Штатів. Я народилася в Нью-Йорку, пізніше ми перебралися на північ країни. У нас не прийнято було говорити про країну, з якої ми вийшли. Занадто багато горя і сліз було пов’язано з українською землею. Я не знаю, чому дідусь захотів, щоб ти повернувся туди, але тому, що він склав саме такий заповіт... я рада...

Тоні здивовано звів брови.

– Чому?

– Я вважала, що зв’язок між вами безповоротно втрачено. Однак заповіт свідчить про те, що він думав про тебе і вірив у тебе.

Тоні замислився. Як дивно. Адже дідусь його зовсім не знав. Невже коли він диктував заповіт, то керувався тільки тим, що у внукові, у Тоні, тече його кров? Тоні раптом здалося, що дід живий і дивиться на нього. Зараз, у цю саму мить, у цій кімнаті.

– Два роки між життям і смертю, – Тоні потер скроні кінчиками пальців, – перед лицем невідомості. Адже той десятирічний хлопчик міг і не виїхати з країни. Скажи, а хтось знає про той період дідусевого життя? У кого можна розпитати?

– Ніхто не розкаже, – мати похитала головою, – вже нікого немає серед живих. Щось залишилося там, в Україні – те, до чого він прагнув усе життя, щось кликало його, не відпускало до останніх хвилин...

– Мамо, про що ти?

– Тоні, мені страшно, – тендітні плечі здригнулися, – у мене таке відчуття, що це не ти їдеш в Україну, а дідусь повертається туди у твоєму тілі”.

             Події роману розгортаються в Сполучених Штатах Америки і в Україні. У книжці йдеться про зіткнення різних світобачень і різних культур.

«Віра сумно похитала головою.

- Зараз ти говориш як усі американці, яких я раніше зустрічала. Їм усім було наплювати на традиції і звичаї інших народів, головне – гроші. Інших богів у вас нема.

Тоні спалахнув.

            - А у вас, в українців, є? Ти ніколи не задумувалася над тим, чому Україна досі залишається відсталою країною? Та тому, що ви боїтеся подивитися самі собі в очі! Ви боїтеся правди, вас лякає власна історія й навіть те, що було тисячу років тому, викликає у вас забобонний страх…»

             Люди багато говорять про таємниці єгипетських пірамід, однак забувають про те, що древня земля Київської Русі зберігає не менше таємниць, ніж земля фараонів. Ця книга про одну з найзагадковіших сторінок в історії Києва і всієї Русі.

«...швидкими кроками дівчина пішла до виходу з церковного архіву, до того місця, де сидів старий.

- Отче Іларіоне, протягом тисячі років багато хто намагався розкрити могилу преподобного Антонія, але поховання так і не було розкрите. У древніх хроніках сказано, що кожний, хто насмілиться розкрити могилу Антонія «испущением огня наказаны быша и на своих телесах пострадаша много донельже каяшася о таком дерзновении»!

Дівчина відкинула непокірливе волосся з чола.

- Скажіть, чому й ким було знищено «Житіє преподобного Антонія Печерського»? Я натрапляла на посилання на цей текст, але ні самого рукопису, ні його копій ніде нема. Хто знищив їх? Коли? Чому?

Старий чернець сумно похитав головою.

- Ти не помиляєшся. У «Києво-Печерському патерику» є «Житіє преподобного і богоносного отця  нашого Антонія».

Віра схвильовано озирнулася. Їй чомусь здалося, що крім них в архіві ще хтось є.

- Отче Іларіоне, в «Патерику» є маленька новела-легенда зі схожою назвою, котра більше скидається на гарну казку, ніж на історичну біографію. А я говорю про повний текст життєпису Антонія, про який є згадка в архіві, але самого тексту  там немає

Старий мовчав.

           - Скажіть, чому Феодосій, учень преподобного Антонія, був першим лаврським святим, ім'я якого занесено в єпископські синодики 1108 року, а не Антоній – засновник монастиря? Отче Іларіоне, таких «чому» у мене безліч. Та найголовніше – чому тільки на могилі Антонія лежить така сувора заборона? Чому ніхто, навіть через тисячу років, не повинен бачити його останки?

Старий чернець нічого не відповів. І знову Вірі почувся дивний шерех за стелажами.

- Отче Іларіоне, ви знаєте… Адже ви, напевно, знаєте…Скажіть, що в могилі?

            Старий утомлено зітхнув.

- Відповідь завжди захована в запитанні. Якщо ти змогла правильно сформулювати запитання, отже, ти зможеш знайти правильну відповідь. - Старий замислився. - Адже я попереджав тебе – знання бувають небезпечними».

            Потік часу розкручується по спіралі й інколи події далеких століть у якусь мить стають набагато ближчими, ніж ті, які відбувалися, скажімо, кілька днів тому. Вир подій тисячолітньої давнини раптом уривається в сьогоднішній день і свіжа кров знову зрошує землю стародавнього міста.

«Незнайомий чернець років сорока піднявся їй назустріч. Спокійний, дужий, високий. Як дивно. Віра думала, що знає тут усіх.

- Що вам потрібно?

Голос ченця звучав холодно й безпристрасно.

- Мені потрібний отець Іларіон.

Віра пошукала очима старця, але його ніде не було видно. А за столом, де зазвичай сидів отець Іларіон, тепер чомусь сидів незнайомець.

Чернець неквапливо вийшов із-за столу, зупинився навпроти Віри.

- Отець Іларіон помер.

Дівчина відсахнулася. Вона очікувала почути все, що завгодно, але тільки не це.

- Не може бути... Як? Коли?

- Учора. У нього було слабке серце.

Чернець говорив спокійно. Занадто спокійно, як здалося Вірі. Такий тон міг бути тільки  в дуже байдужих людей, або в тих, хто занадто часто заглядав у очі Смерті.

- Як дивно... Я бачила його вчора вдень.

- Ми знаємо.

Віра злякано подивилася в очі ченцю. Щось двозначне почулося в цих словах, і їй стало страшно.

- Коли похорон?

- Він уже похований.

- Як?

Дівчина відступила до дверей. Незнайомець стояв незрушно.

- Сьогодні вночі.

- Чому вночі?

- Ви не перший рік працюєте в Києво-Печерській Лаврі, - незнайомець говорив спокійно, жоден мяз не ворухнувся на його обличчі, - і повинні знати, що світська влада забороняє поховання на території Лаври, але кожен глибоко віруючий християнин мріє бути похованим у святому місці. Найбільш гідних ченців ховають у святій землі Києво-Печерської лаври ночами, а на місці поховання не лишається жодних слідів, щоб не було конфліктів із владою.

Віра задумливо опустила очі.

- Я навіть не зможу покласти квіти на його могилу...

- Якщо хочете – покладіть квіти біля Ближніх печер.

Віра відчинила двері, збираючись піти.

- Він мені хотів щось сказати...

- Віро. Вас, здається, так звати?

Віра здивувалася.

- Так…А ми хіба знайомі?

Чернець залишив запитання без відповіді.

- Якби отець Іларіон був живий – то напевно сказав би вам, що занадто цікавих людей Господь раніше  призначеного терміну призиває до себе».

 

Ця книга про вибір, коли на шальках терезів з одного боку, гроші, а з другого - те невловне, що робить нас не тваринами, а людьми. І від того, який саме вибір робить людина на тому чи тому відрізку життя, залежить не тільки те, як складеться її власна доля, а й те, якою буде лінія долі всього її роду.

            «...Тоні з болем дивився на фото. Як часто так буває! У  щоденній метушні   немає часу поговорити з живими, а коли вони переходять на інший берег ріки, яка розділяє Буття й Небуття, просиш: «Поговори зі мною! Хоч трохи  поговори! Мені зараз дуже потрібна твоя порада, твоя підтримка!»

Це книга про кохання, про те «…щоб побачити справжнє відображення жінки, потрібно дивитися не в дзеркало, а в очі її чоловіка».

             Роман «Память землі» не тільки про минуле, а й про майбутнє України, про те, що відродження країни можливе тільки після того, коли люди почнуть поважати самих себе, своє минуле, своє коріння, традиції й віру свого народу.

«Повернувшись усім тілом до сестри, він подивився їй прямо в очі.

- Скажи – що чекає Україну?

            - Або українці повернуться до віри батьків, або країна буде стерта з лиця землі. Третього не дано.

- Як ти можеш так спокійно про це говорити?

              Здивувався Василь.

- Україну чекають лихоліття, але я вірю в майбутнє нашої країни. Один чернець, із яким я випадково зустрілася в печері, сказав мені, що наш народ пройде крізь сім кіл пекла й буде виведений до світла.

- Звідки  така впевненість?

- Упевненість ґрунтується на знані про те, як хрестили Русь. Згадай древні хроніки – вогнем і мечем хрестив Володимир слов'ян. Виходить, що Русь не хрестили, а розіпнули на велетенському хресті!»

             У березні 2004 року виходять у світ два видання книжки  українською й російською мовами. Обидва варіанти багато в чому схожі один на одного, але написані вони так, що по суті це два різних твори. Автор свідомо зробив їх несхожими.

              В українській версії зроблено більший акцент на історії України (український варінт книги  за обсягом більший від російського на 8 сторінок), у російській  – на сучасності та взаєминах між людьми. Епіграфом до українського варіанта стали рядки талановитої української поетеси Надії Степули, російський варіант - без епіграфа. Цікаво також і те, що автор свідомо уник дослівного перекладу назви книжки. Українська версія має назву “Пам'ять землі”, що, на думку Андрія В. Кудіна, точніше передає зміст, закладений у назві російського варіанта роману - «Горсть земли».

НАЗАДНАЗАД


Design by XTLabs, Inc. Build Your Website : website templates, ready to use websites with ecommerce and ad-free web hosting       © 2003 Andrew V. Kudin. All rights reserved.