Біографія  |  Фотоальбом  |  Проекти  |  Нагороди  |  Інтерв'ю  |  Рецензії  |  Відео  |  Ваші відгуки  |  Контакти
Andrew V. Kudin
 RU  |  UA  |  EN  |  IT  |  FR  |  DE  |  ES 
12 . 12 . 2018   
пошук
НАЗАДНАЗАД
АВТОБІОГРАФІЯ (осінь 2004 р.)

 

Життя кожної людини можна розказати по-різному. Іншими словами - у кожної людини може бути кілька біографій, зовсім відмінних, не схожих одна на одну, та однак усі вони будуть відповідати дійсності.

На мій погляд, втискати все в одну-єдину біографію - нерозумно. Адже Життя подібне до багатогранного кристала, тож буде значно правильніше розповісти про окремі його грані, розглядаючи цей кристал із різних боків.

Отже...

            З чого саме почати розповідь про себе? Напевно, буде ліпше, якщо  я спочатку коротко розповім сам про себе, а вже після цього перейдемо до того, що зазвичай називають офіційною біографією.

 

I. Коротка автобіографія

 

Після 9 місяців перебування в комфортних умовах, я вирішив подивитися, як виглядає планета Земля.

23 серпня 1965 року о першій годині дня я вибрався на волю.

Пологовий будинок містився в самому центрі Києва, біля червоного корпусу університету, праворуч, якщо стояти обличчям до університету і спиною до пам'ятника Тарасові Шевченку.

Був теплий сонячний день, неділя.  При моїй з’яві на світ Божий навколо мене заметушилися й забігали незнайомі дяді й тьоті в білих халатах. Їх усіх чомусь надзвичайно турбувало те, чому я не плачу. Я ж, своєю чергою, ніяк не міг зрозуміти - навіщо плакати? Світ, який я побачив у ту мить, мені  загалом сподобався.

Через кілька днів по тому мене акуратно загорнули в чисті пелюшки, упакували в ковдру й урочисто винесли на вулицю.

Моя перша подорож не була довгою. Мене віднесли на квартиру на вулиці Пушкінській. У ній і минув перший рік мого життя. 1966 року наша родина перебралася в простору квартиру на вулиці Карла Маркса (нині – вулиця архітектора Городецького). Разом зі мною до нового помешкання переїхали мої батьки й мій старший брат – Олександр.

Брат навчався, батьки працювали.

Мама – Кириченко Галина Андронівна викладала іноземні мови. Батько – Кудін В'ячеслав Олександрович викладав історію культури, етику й естетику.

У квартирі завжди було дуже багато книжок – у різних оправах і на різних мовах. Книжки були всюди – на книжкових полицях, у шафах, у всіх мислимих і немислимих місцях нашої квартири. Всіх, хто бував у нашому домі, завжди вражала кількість книжок. Утім, чому дивуватися? Мої батьки познайомилися одне з одним у бібліотеці.

Після того як я підріс, мене спробували сплавити в дитячий садок.

Спроба виявилася невдалою. Садочок мені зовсім не сподобався, і я навідріз відмовився туди ходити. Пам'ятаю – на вулиці  темінь, зима, мороз... Мене будять і сонного вдягають. Я хочу спати, а мене все одно  вдягають далі й виводять на холодну вулицю. Потім я потрапляю в приміщення, вщерть набите заплаканими дітьми. Батьки йдуть. Лишаються наглядачі в білих халатах. Одне слово – в'язниця.

З перших хвилин перебування в дитячому садку я зрозумів - настав час починати страйк. У моєму лексиконі в ті роки ще не було цього слова, але сама ідея виявилася настільки природною, що я відразу ж відмовився від їжі й лежав, не встаючи, на підлозі доти, доки на обрії не з'явилися батьки. У певному значенні це була своєрідна суміш страйку й голодування. Батьки й вихователі думали, що це минеться, але те саме повторилося й другого  дня, й наступного також... Так тривало доти, доки батьки не пересвідчилися в тому, що моя нелюбов до казенних стін – це серйозно й назавжди. Довелося пережити кілька скандалів, але я домігся свого – із садка мене забрали.

Після цього до 7 років мене більше ніхто не турбував.

Завдяки дитячому садку я ще в ранньому віці зненавидів тоталітарні режими, та й узагалі – усе те, що пригноблює волю в людині.

Батьки йшли на роботу, а я залишався сам  - сидів  удома чи гуляв у садку біля фонтана навпроти театру ім. І. Франка. З огляду на мій вік – такий вчинок із боку батьків був досить таки сміливим. Не кожні батьки відпустять чотирирічну дитину гуляти саму.

Менше з тим, у дитинстві я мав таку волю, якої не було в жодного з моїх однолітків, які гралися біля нашого будинку. Це дивне, п'янке почуття безмежної свободи збереглося в мені з дитячих років на все життя.

У чотири роки я навчився вільно читати. В родині розмовляли українською мовою, але більшість книжок були російською, тому якось непомітно для самого себе я почав читати обома мовами практично одночасно.

У п’ять мене навчили плавати. Методика, за якою батько навчав усіх плавати, була досить проста: дитину кидали у воду й діставали, коли вона захлиналася й починала тонути, потім кидали знов у воду і так далі... Доти, доки дитина не переставала істерично кричати й починала більш-менш упевнено триматися на поверхні.

У сім років мене віддали до 117-ї середньої школи, розташованої на сусідній вулиці. Кажуть, у ті роки це була одна з кращих шкіл міста Києва, у якій відсоток гарних учителів був значно вищим, ніж відсоток поганих. Можливо, мені  й справді пощастило. Проте зазначу – школу я не любив і з полегшенням зітхнув, коли через 10 років без жалю помахав їй рукою.

Основних причин моєї нелюбові до школи було дві – по-перше, школа мені невиразно нагадувала  тюремні правила дитячого садка, а, по-друге, занадто багато було в ній лицемірства. Приміром, усіх нас привчали ненавидіти капіталізм і змушували молитися на червоний прапор. Утім, у ті роки так навчали у всій країні.

По закінченні школи 1982 року я відніс документи в університет і, склавши успішно іспити, прийшов у той самий червоний корпус, поблизу якого колись народився, і про який з перших хвилин мого життя в мене збереглися найтепліші спогади.

 Це нині в Києві університети на кожнім кроці, а  1982 року  був тільки один університет, і навчатися в ньому було престижно. Там викладали найкращі фахівці з усієї України, та й стати студентом єдиного в столиці університету було зовсім непросто.

Відучився я рік. 1983-го мене призвали до лав. Зазвичай студентів до армії не забирають, та мені «поталанило». СРСР на початку 80-х  завзято втрутився у війну в Афганістані й солдатів, вочевидь, не вистачало. Іншими словами, на початку 80-х минулого століття в армію забирали всіх чи майже всіх. Політики намагалися заспокоїти населення і пояснювали масовий призов до лав нестачею чоловічого населення призовного віку якоюсь хитромудрою демографічною дірою, котра виникла внаслідок незрозуміло   яких причин.

Я й опам'ятатися не встиг, як опинився  в Північно-Кавказькому військовому окрузі.

Армія справила на мене гнітюче враження, та все ж там було веселіше, ніж у дитячому садку. Принаймні там усе було дуже просто і зрозуміло. Поважали фізичну силу, а слабким я ніколи не був. Оскільки підкорятися комусь я не любив із дитинства,  командирам не лишалося нічого іншого, як поставити мене керувати спочатку відділенням, потім взводом і, нарешті, ротою. Прийшовши в армію рядовим, я звільнився з її лав восени 1985 року старшиною роти.

За 2 роки моєї відсутності філософський факультет зазнав суттєвих змін. Кількість студентів збільшилася у тричі, додалося чимало слухачів із периферії, багато з яких, на мою думку, і дотепер так і не зрозуміли, навіщо їм була потрібна філософія.

Хоч би як там  було, але з армії я повернувся в стіни червоного корпусу університету, й наступні 4 роки були присвячені здебільшого навчанню.

Стипендії не вистачало, брати гроші в батьків не було жодного бажання. У вільний час я підробляв. Трохи підсобним робітником, потім журналістом і тренером.

Та все ж таки головним моїм заняттям було навчання. Коли настав час обирати спеціалізацію, я, ні на мить не замислюючись,  зупинився на історії релігії, яка завжди притягувала мене до себе, немов магніт.

Кафедра релігієзнавства була досить невеликою. Працювали на ній веселі, тверезо мислячі люди, чого не можна було сказати про нудних викладачів із кафедри наукового комунізму. Тоді я полюбив копатися в архівах і остаточно переконався в тому, що якщо хочеш знати майбутнє, то необхідно навчитися уважно вдивлятися в минуле.

Навесні 1989 року я закінчив університет і за розподілом потрапив у Педагогічний інститут ім. Драгоманова.

Педінститут, на щастя, містився неподалік від університету. Їздити на роботу було зручно. Колектив на кафедрі філософії в основному був непоганий. От тільки постійно доводилося заповнювати стоси нікому не потрібних паперів і читати лекції згідно з пропахлою нафталіном навчальною програмою, побудованою на  непорушних основах марксизму-ленінізму. Я намагався наскільки міг відходити від програми, яка викликала в студентів безпросвітну нудьгу. Керівництво інституту час від часу по-дружньому мене повертало на «правильний шлях» і настійно рекомендувало читати лекції за програмою, затвердженою нагорі, і, бажано, без усіляких відхилень.

У педінституті я протримався рівно рік, після чого перейшов до інституту фізкультури на посаду старшого викладача кафедри боротьби.

Створивши на кафедрі відділення китайських бойових мистецтв WU SHU, навесні 1991 року вирушив у вільне плавання.

Відтоді змінив не одне місце роботи, не раз і не два змінював професію. Хоч би що я робив, завжди прагнув жити яскраво, насичено, цікаво. Якщо спробувати розкласти моє подальше життя по поличках, то, напевно, найбільші полиці можна умовно назвати - «бізнес», «спорт», «література» (у цей розділ, думаю, можна було б додати й те, що пов'язано зі словом «наука»), «політика»...

Є ще одна грань у моєму житті, про яку мене часто запитують журналісти. Це моя Сім’я і моє особисте життя.

           Здебільшого я намагаюся уникати розмов на цю тему, тому що, на мій погляд, у кожної людини має бути щось глибоко особисте, те, що не можна виставляти напоказ. Моя Сім’я – це мій Храм, це те, що наповнює змістом усе моє земне життя. Для роззяв і просто цікавих у моєму Храмі немає місця. Я думаю, що той, у кого є Сім’я, зможе мене правильно зрозуміти.

 

 

II. Бізнес

 

Ріхард Вагнер якось сказав: «Гроші – це воля». Інший великий німець – Еріх Марія Ремарк додав: «Гроші – це воля, викувана із золота».

Деякі мої знайомі вважають мене бізнесменом, причому дуже успішним. Можливо, у чомусь вони справді мають рацію.

Гроші мені були потрібні для того, щоб почуватися вільним і незалежним у цьому світі, для того, щоб максимально повно реалізувати себе на землі. Ніколи гроші не були для мене самоціллю, а мої фінансові можливості постійно не встигали за мріями, бажаннями, прагненнями... Можливо, тому щось відкласти на спокійну старість, на відміну від деяких моїх однолітків, мені так і не вдалося.

Про трудову діяльність під час навчання в університеті я вже згадував. Усе було дуже нестабільно і ніби час від часу. Мабуть, найпостійнішим з усіх місць моєї роботи в студентський період була робота репортером у газеті «Вечірній Київ». Протягом півроку я героїчно вів шпальту в зазначеній газеті. Один раз на тиждень виходила моя невелика стаття про телебачення та кіномистецтво.

Про педінститут і інститут фізкультури я вже сказав кілька слів, але роботу там навряд чи можна назвати бізнесом.

 Зранку і вдень викладаючи в названих вузах, увечері я працював тренером у спортивному товаристві «Динамо». Спочатку вів секцію WU SHU, потім з однодумцями створив спортивну школу WU SHU.

У наступні роки в боротьбі за грошові знаки довелося крутитися в різних комерційних структурах, у результаті чого з мене вийшов досить-таки непоганий менеджер.

У період із 1992 по 1995 рік був головою ради директорів у Першій міжнародній страховій компанії. За неповні три роки мого в ній перебування компанію час від часу трясли землетруси місцевого значення. Ми навчалися бізнесу, сварилися, мирилися, робили помилки і виправляли їх. Рухалися в основному інтуїтивно, як, власне кажучи, і вся країна, що від соціалізму раптом різко почала переходити на капіталістичні рейки - ті самі, які нас усіх учили ненавидіти в період «розвинутого соціалізму».

1995 року, після чергової реорганізації страхової компанії, я перейшов на посаду віце-президента в авіакомпанію «Віта» і працював у ній з невеликими перервами до 2001 року.

1995 року в стінах Інституту філософії захистив дисертацію з історії релігії. До розділу «бізнес» моя дисертація не належить, але, відштовхуючись від хронології подій, я вирішив сказати про неї тут. Над дисертацією я працював кілька років, і її захист став для мене своєрідним підсумком, вагомим результатом зробленої роботи.

У травні 2001 року мене запросили працювати в Печерський торговий центр. Спочатку заступником голови правління, а потім (із липня 2001 року) – головою правління. У квітні 2003 року минув термін мого контракту, і я пішов із торгівлі, остаточно переконавшись у тому, що я і торгівля – поняття несумісні.

З квітня 2003 року я побував у ролі менеджера й консультанта в декількох невеликих комерційних проектах, допомагав друзям у їхній роботі, займався науковою діяльністю, працюючи завідувачем кафедри соціології  у Київському інституті соціальних і культурних зв'язків. В 2004 році деякий час працював в Міністерстві фінінсів на посаді першого заступника директора поліграфкомбінату “Україна”. 

 Бізнес сам по собі, якщо ним займатися  професійно, – дуже  цікава річ, однак якби я мав достатньо грошей, то ніколи б не витрачав на нього своє життя.    

 

З інтерв'ю Андрія В. Кудіна, українському діловому тижневику «Галицькі контракти»,  листопад 2000 року:

 

«Природно, велика суспільна робота, та й спосіб життя вимагають засобів, і чималих. Як співзасновник кількох підприємств, Андрій В. Кудін бере участь у їхній роботі в різних іпостасях - від експерта до пленінг-менеджера й віце-президента. Розробляє бізнес-проекти для комерційних структур, в основному використовуючи власний досвід - і підприємницький, і життєвий.

- Скажіть, східна філософія впливає на свідомість бізнесмена? Хоча Схід у більшості асоціюється зі споглядальністю, смиренністю, не діянням...

- Не зовсім так. Жодна зі східних релігій не закликає до бездіяльності й споглядальності. На жаль, більшість бізнесменів, із якими мені доводилося зіштовхуватися, роблять гроші або через бажання мати якнайбільше, або щоб відповідати певному образові успішної людини, бути не гіршим від інших. Бажання ці дуже сильні й часто становлять майже весь внутрішній світ таких людей. Гроші для них - абсолютна цінність, міра успіху, міра самооцінки.

Багатство, визнання, матеріальні цінності - усе це досить ілюзорне. Якщо людина бачила в житті лише це, робила ставку винятково на матеріальні цінності, то втрата їх неминуче призводить і до внутрішнього краху, аж до суїциду.

Я більш схильний розглядати гроші як один із засобів для досягнення цілей, що не лежать у матеріальній площині. "Східне" сприйняття світу допомагає бачити життя глибше, знаходити в ньому справді вічні цінності, які не залежатимуть від зовнішніх обставин. Якщо тримати у фокусі не гроші, а ціль, то гроші є лише  засобом для її досягнення. І далеко не єдиним. Тоді, якщо виникають якісь  несприятливі з грошового погляду обставини, мета все одно залишається метою, а способи її досягнення знайдуться завжди.

- Тобто, усупереч народній рекомендації "не зарікатися", ви можете стверджувати, що жебрацтво вам не загрожує?

- Жебратцтво загрожує кожному. І ніхто не може дати гарантії того, що на якомусь етапі життя він може залишитися без копійки грошей. Однак я хочу сказати, якщо в людині є щось незмірно вище, ніж звичайні матеріальні цінності, то через деякий час вона може одержати від життя все те, до чого вона прагне.

Книжку Кудіна "Як вижити у в'язниці",  хоч як дивно, теж цілком можна вважати успішним видавничим комерційним проектом. Обидва наклади розійшлися протягом двох місяців без залишків, ведуться переговори про нові видання. Нині Андрій працює над новими книжками. Із захопленням бере участь у роботі над інтернет-проектами. Робить програми для радіо "Свобода". Пише бізнес-плани для своїх підприємств та інших структур…»

III. Спорт 

Спортом я почав займатися ще в шкільні роки. Перепробувавши кілька видів спорту – таких як шахи, бокс, боротьба самбо і східні єдиноборства, зупинився на східних єдиноборствах. Оглядаючись назад, я бачу - все те, чим я займався в житті, дивним чином доповнює одне одне. Шахи навчають правильно мислити, а різні види боротьби - реалізації шахового мислення в реальній сутичці з реальним супротивником, що хоче нокаутувати тебе у прямому, а не в переносному значенні цього слова.

Я вивчав китайські бойові мистецтва WU SHU у кращих майстрів, котрі працювали в ті роки в Україні й у Росії, а після успішного закінчення дворічних курсів китайської мови поїхав удосконалювати майстерність на батьківщину WU SHU - до Китаю. Пройшов курс навчання в академії бойових мистецтв при монастирі Шаолінь, був почесним членом Асоціації В Чан Си провінції Хейлунцзян (КНР).

Серед моїх учнів – чемпіони першого й останнього юнацького чемпіонату СРСР із WU SHU, який відбувався в Туркменистані напередодні розпаду СРСР на так звані «незалежні держави».

Знання релігійно-філософських учень Сходу дуже допомогло у вивченні й розумінні східних єдиноборств.

Як зазначалося вище, 1990 року мене запросили в інститут фізкультури на посаду старшого викладача кафедри боротьби, де я створив  відділення китайських бойових мистецтв WU SHU. У ті роки я був наймолодшим (за віком) старшим викладачем, що працював у вищому навчальному закладі в Україні.

Навесні 1991 року я залишив тренерську роботу. У мене з'явилася можливість займатися спортом не з метою заробітку, а винятково заради власного задоволення.

Спорт – невіддільна частина мого життя. Я переконаний у тому, що немає кращого засобу для зняття стресу та психологічної втоми, ніж добре тренування в спортивному залі чи на стадіоні.

 

 

IV. Політика

 

Мені нерідко доводиться зіштовхуватися з людьми, які всерйоз вважають, що політика не має до них жодного стосунку. Можливо, самі вони і не мають із нею нічого спільного, однак політика завжди має до них найбезпосередніший стосунок.

Особисто мені завжди було небайдуже, в якому суспільстві й у якій країні я живу. Я прагнув зробити навколишній світ кращим, а тому завжди, як і мій батько, брав участь у громадському й політичному житті країни.

 

Зі статті Олександра Назаровского про Андрія В. Кудіна:

«Не дивно, що в такої неординарної людини завжди були не тільки численні друзі й прихильники, а й заздрісники і недоброзичливці. Андрія В. Кудіна нерідко намагалися оббрехати, у вересні ж 1997 року на підставі брудного доносу його кинули до в’язниці.

Абсурдність обвинувачень була очевидна. Підкуплені співробітники правоохоронних органів настільки квапилися, фабрикуючи кримінальну справу, що навіть не поцікавилися — чи перебував Андрій у той час у  країні чи ні. А для цього цілком досить було розгорнути закордонний паспорт і подивитися на позначки митниці. Очевидно, співробітники міліції розраховували на те, що письменник, злякавшись знущань і катувань, відразу ж напише під диктовку так зване “щиросердне зізнання”. Однак Андрій В. Кудін навідріз відмовився оббрехати себе і друзів, а на всі запитання в нього була одна відповідь — презирство й мовчання.

Усі обвинувачення розсипалися, немов картковий будиночок. Найдивовижніше в цій історії те, що офіційно Андрій В. Кудін ніколи не був арештований, ніколи йому офіційно не пред'являли жодних обвинувачень, і він офіційно ніколи не був у в'язниці. Цивілізованій людині в таку сваволю й  таке беззаконня важко повірити.

              Відповідно до висновку Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю й корупції, справа проти Андрія В. Кудіна була сфабрикована з метою тиску на його батька - члена Національної ради у справах телебачення й радіомовлення В'ячеслава Кудіна. У листі за № 06-19/6-265 від 17.10.1997 року, направленому Комітетом у справах боротьби з організованою злочинністю й корупцією Верховної Ради України в Генеральну прокуратуру України, зокрема говориться: “Ретельний аналіз матеріалів і інформації дає підставу вважати, що тиск на  А. В. Кудіна був спланованою  акцією чи провокацією з метою помститися його батьку В. А. Кудіну – члену Національної ради України з питань телебачення й радіомовлення за його принципову позицію при вирішенні питань про розподіл телеефіру між приватними телекомпаніями”.

 

             Після подій 1997 року Андрій В. Кудін неодноразово виступав із критичними статтями в засобах масової інформації. Якийсь час керував інтернет-виданням «Погляд на Україну», брав участь у програмах радіо «Свобода» і «Народна хвиля» (США), у яких торкував проблеми, пов'язані з порушенням прав людини в Україні, був одним з учасників і організаторів радіомосту Нью-Йорк – Київ.

 

З інтерв'ю газеті «Товариш» у липні 2000 року:

             «...Змінити можна все, але для цього не потрібно уподібнюватися до безмовних рабів.  Багато хто мовчить, тому що боїться за себе, за рідних і близьких, тому що давним-давно не вірить ні в правосуддя, ні в байки про споруджувану “демократичну й правову” державу. Та якщо ми будемо боягузливо ховатися по кутках, - тоді справді  нічого не зміниться й Україна неминуче перетвориться в тоталітарну державу в найвиродженішій і жорстокій формі. Нерозумно сподіватися на допомогу ззовні. Тільки від нас самих залежить, у якій країні і як будемо ми жити».

2001 року Благодійний фонд пам'яті Олекси Тихого відзначив Андрія В. Кудіна Дипломом за книжку «Як вижити у в'язниці» і активні дії щодо захисту прав людини в Україні.

            2002 року Андрій В. Кудін був обраний депутатом Печерського району міста Києва. Округ, у якому обирався Андрій, традиційно вважався прокомуністичним. Андрій В. Кудін був першим не комуністом, який балотувався як безпартійний і переміг на виборах у цьому окрузі. Нині  Андрій В. Кудін як депутат Печерського району міста Києва працює в комісії з контролю над дотриманням законності й правопорядку в столиці України.

           2002 року мер Києва нагородив Андрія В. Кудіна Почесною грамотою й іменним годинником.

У вересні 2002 року за заслуги перед Українською Православною Церквою був нагороджений орденом Святого Рівноапостольного Великого князя Володимира III ступеня, а  2003 року – відзначив Почесною грамотою.

 

             Часом, коли мені буває сумно, я сідаю на лавку й дивлюся, як граються діти на дитячому майданчику, що я побудував у самому центрі Києва. Я не знаю цих дітей, а діти не знають, хто саме побудував для них цей майданчик. Та хіба це головне? Головне те, що мені вдалося зробити когось, нехай і не набагато, але щасливішим.

 

V. Література, філософія, релігія

 

З усіх зазначених розділів для мене цей є головним. Я мрію про той час, коли зможу спокійно відкласти вбік усі справи й цілком присвятити себе літературі, науці, Сім’ї...

Коли я сідаю за письмовий стіл і починаю писати – фізично відчуваю, як занурююся в інші світи. Я чую голоси героїв моїх книжок,  бачу події, про які пишу. Бачу їх настільки чітко і яскраво, що інколи мені важко зрозуміти, що є реальнішим – те, що оточує мене в повсякденному житті, чи те, що я бачу, коли пишу.

Література – це місток для духу в інші світи, такі ж реальні, як і той, у якому перебуває тіло. Рух по цьому мосту споріднений з медитацією. Для мене немає нічого прекраснішого від миттєвостей, коли я можу писати, з кожним новим написаним словом занурюючись усе глибше й глибше,  заходячи в транс...

           Мої відчуття стаючи гострішими від осколків криги й скла...

           Я бачу дивні світи. У них я можу бути самим собою, у повсякденному житті бути собою набагато складніше. Тільки в цих світах, в іншому вимірі буття, я можу бути по-справжньому щасливим.

 

 

             Ви хочете довідатися, який я? Це дуже просто. Мій світ і я сам - у тому, що я написав. Мене бачив той, хто читав мої книги.

осінь 2004 р.

 

 

 




Design by XTLabs, Inc. Build a Website       © 2003 Andrew V. Kudin. All rights reserved.